Заняття 7

Інструкція щодо опрацювання теми

1. Ознайомитися з темою та цілями заняття.

2. Запам’ятати або повторити ключові поняття теми.(за необхідністю можна звернутись до глосарію)

3. Уважно прочитати науково-теоретичний зміст заняття.

4. Ознайомитися з комп’ютерною презентацією до заняття

5. Подивитись відеоматеріал.

6. Дати відповіді на практичні завдання та запитання за вивченим матеріалом

7. Дати відповіді на тестові завдання з теми

Тема заняття. Війна радянських військ з білогвардійськими арміями Денікіна

З цієї лекції Ти дізнаєшся про антибільшовицькі виступи в армії і на селі, про наступ білогвардійців та денікінський режим в Україні (весна – літо 1919 року), про боротьбу селянських мас проти окупантів, про поразку білогвардійців та бойові дії на Правобережжі.

Після засвоєння змісту теми Ти зможеш:

· визначати хронологічну послідовність подій періоду травня 1919 – лютого 1920 років;

· правильно застосовувати та пояснювати на прикладах поняття та терміни;

· на основі різних джерел інформації описувати події громадянської війни в Україні, соціально-економічне становище, повсякденне життя, настрої населення та психологічний клімат у суспільстві в цей період;

· характеризувати внутрішню та зовнішню політику денікінського режиму;

· характеризувати, порівнювати, узагальнювати та критично оцінювати проблеми боротьби різних військ в Україні;

· визначати причинно-наслідкові зв’язки між подіями, явищами та процесами даного періоду;

· надавати характеристику історичних особистостей: Н. Махно, А. Денікін, М. Тарнавський, С. Петлюра

Основні терміни і поняття: отаманщина; анархізм; антисемітизм; політичний режим; Зафронтове бюро; денікінський режим.
Науково-теоретичні основи

«В 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська й анархістська»

(О.Субтельний. Україна. Історія).

1. Антибільшовицькі виступи в армії і на селі

Могутня хвиля протесту селян проти соціально-економічних перетворень радянської влади позначилася на стані Червоної армії, яка складалася переважно із селянських повстанських загонів. Чимало партизанських формувань, які увійшли до складу армії, були охоплені повстанськими настроями. Серед них були й такі партизанські загони, що не визнавали будь-якої влади, займалися мародерством, єврейськими погромами.

У середині березня одним з перших проти радянського уряду виступив на Катеринославщині отаман Зелений (Д. Терпило). Свого часу його загони з армії УНР у повному складі перейшли на бік Червоної армії. В. Антонову-Овсієнку довелося докласти чимало зусиль, щоб придушити це повстання.

Услід за Зеленим у районі Гуляйполя проти влади виступили численні загони під загальним керівництвом Н. Махна. Радянську владу Махно підтримував умовно. Проте X. Раковський не наважувався вжити каральних заходів проти бунтівного «батьки», який тримав своїми військами весь фронт на ділянці від Маріуполя до Волновахи.

Наймасштабнішим у Червоній армії став заколот отамана Григор’єва. Він перейшов на бік більшовиків на початку лютого 1919 р. і зумів блискавично витіснити війська Антанти з півдня України. Йому довірили переформувати свої загони у бригаду, а потім у дивізію, але настрої в ній були опозиційні. У травні Григор’єв відмовився від походу в Бессарабію, метою якого було відтягнення румунської армії з радянської Угорщини. Він оприлюднив універсал «До українського народу», у якому закликав боротися проти комун, надзвичайних органів і комісарів, організовувати ради з представників усіх партій, крім більшовиків. Це був початок антикомуністичного збройного виступу, який охопив Південь та Правобережну Україну.

Але ні Махно, ні Зелений не підтримали Григор’єва. Відмежувалися від нього також майже всі праві українські партії. Вони були шоковані гаслом «Україна – для українців!», антисемітськими закликами, погромами та терором. Радянські війська під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка взяли в кліщі основні сили григор’євців і розгромили їх біля Кобеляк на Полтавщині. Григор’єв відступив на Херсонщину і в липні зробив спробу приєднатися до махновців, але за наказом «батьки» був забитий.

Отаманами були різні люди: службовці, вчителі і навіть студенти. Наприклад, у Золотоноському повіті повстанців очолював студент А. Шарий-Богунський. Антибільшовицькі селянські повстання викликали в Червоній армії загальне послаблення дисципліни і масове дезертирство.

2. Наступ білогвардійців

Напруженою ситуацією в Червоній армії скористався генерал А. Денікін. На початку травня він створив велику перевагу в силах в районі Луганська, де вже кілька місяців точилися запеклі бої. 4 травня білогвардійці захопив Луганськ практично без бою.

3. Денікінський режим в Україні

Денікін так швидко окупував Україну, що розташовані на Херсонщині три радянські дивізії залишилися в глибокому тилу. Главком С. Каменєв дав розпорядження об’єднати їх у групу під командуванням Й. Якіра й прориватися на північ. 30 серпня Південна група військ розпочала свій 600-кілометровий марш, у ході якого вибила денікінців з Житомира і зайняла західні околиці Києва. Однак білогвардійці підтягли підкріплення і через три дні витіснили противників зі столиці України. Активні дії Південної групи не дали змоги Денікіну посилити війська, що наступали на Москву.

Ще в січні 1919 р. в Катеринодарі А. Денікін визначив основні засади своєї політики: єдина й неподільна Росія; боротьба з більшовизмом; запровадження тимчасової військової диктатури; запровадження смертної кари для організаторів повстань, функціонерів більшовицької партії, дезертирів і мародерів з метою ліквідації хаосу і встановлення порядку. Ключове питання про форму державного устрою країни відкладалося до кінця війни.

Проголошений Денікіним закон про землю встановлював максимум поміщицького землеволодіння в 400 десятин. Селяни отримували можливість придбати землю за викуп у розмірі 45 десятин на сім’ю. Денікінський режим в Україні почав відновлювати поміщицьке землеволодіння. За законом про врожай 1919 р. третину зібраного хліба селяни зобов’язувалися безплатно віддавати поміщикам і орендарям. На потреби денікінської армії треба було вносити разовий податок у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі. У разі несвоєчасної поставки подвійна сума боргу стягувалася в примусовому порядку. Непокірливих чекала жорстока розправа.

На підприємствах було встановлено 11-12 годинний робочий день. Але більшість з них через відсутність сировини й палива працювала неповний робочий день або зовсім не діяла, робітники залишалися без зарплати. Профспілки розганялися.

На території окупованої України Денікін створив три області – Харківську, Київську і Новоросійську. Їх очолювали генерал-губернатори з необмеженими повноваженнями. Денікін не визнавав незалежності України і боровся з будь-якими проявами українського національного життя.

Майже в повному обсязі відновлювалося царське законодавство в галузі загальноосвітньої школи, яке фактично забороняло видання «малоросійською» мовою. Земствам заборонялося надавати матеріальну підтримку українським школам. В усіх установах були зняті портрети Т. Шевченка, білогвардійці розглядали їх як символ української державності. Спеціальні цензори переглянули запасники київських книжкових магазинів і вилучили десятки назв українських книжок, навіть тих, що пройшли царську цензуру.

Ненависть до більшовизму у денікінців нерідко переростала у спалахи дикого антисемітизму (серед більшовиків, як і серед представників інших соціалістичних партій, було багато євреїв). Десятки тисяч євреїв, відданих на поталу місцевих каральних команд, гинули під час погромів. За короткий час денікінської окупації криваві погроми перевершили всі ті страхіття, що чинилися в єврейських містечках різноманітними місцевими бандами.

Російський історик В. Кацва наводить слова Денікіна, який, пояснюючи поведінку своїх солдатів, писав: «Біле військо внаслідок недостатнього забезпечення змушене було вдаватися до самозабезпечення, а за гранню, де закінчується «військова здобич» і «реквізиція» відкривається темне провалля морального падіння: насильства і пограбувань».

4. Боротьба селянських мас проти окупантів

Ліквідувавши революційні надбання в соціально-економічній і національно-культурній сферах, денікінський режим наштовхнувся на збройний опір. Восени в Україні діяли сотні партизанських загонів, у яких налічувалося щонайменше 100 тис. бійців. За своєю політичною спрямованістю вони були радянські, петлюрівські, махновські та політично не визначені. Хоч і ненадовго, партизани звільняли від білогвардійців навіть такі великі міста, як Новомосковськ (тричі), Полтаву (двічі), Єлисаветград, Кременчук. Цю боротьбу прагнули очолити різні політичні сили. У радянських загонах значним впливом користувалися більшовики, боротьбисти та борбисти.

Значного масштабу набув повстансько-партизанський рух на Херсонщині.

Метою більшовиків було зупинення денікінських армій, що рвалися до Москви та позбавлення їх можливості використати ресурси Україні. На початку липня в Кременчуці почало діяти Зафронтове бюро ЦК КП(б)У. Його завданням було керівництво діяльністю підпільних більшовицьких організацій, широка пропагандистська робота в районі денікінської окупації.

Найбільш успішно проти денікінців діяв Н. Махно, який командував партизанською армією. Загони махновців складалися з кінноти й піхоти, посадженої на тачанки з кулеметами. Вони були навдивовиж рухливими – за добу здійснювали майже стокілометрові переходи. У цей час махновські сили становили близько 14 тис. бійців. Це була регулярна армія, що не поступалася за боєздатністю найкращим з’єднанням денікінських військ.

Коли під час боїв з наступаючими білогвардійцями Махно самовільно повів бригаду у район Гуляйполя, радянська влада оголосила його поза законом.

Далекоглядний і по-селянському кмітливий «батько» залишив основну частину своїх військ у лавах Червоної армії, а сам з невеликим загоном став вичікувати.

У серпні 1919 р. Махно наказав командирам своїх загонів у Червоній армії приєднатися до нього. Не відмовлявся він і від розгромлених денікінцями залишків інших червоноармійських частин. Під командуванням Махна виявилася величезна збройна сила, яка дістала назву Революційно-повстанська армія України (махновців).

С. Петлюра запропонував Махну разом утримати фронт проти Денікіна. Діставши від Петлюри боєприпаси, армія махновців вщент розгромила розпорошені на великій території білогвардійські частини.

У жовтні під контроль Махна перейшла величезна територія від Перекопу до Бердянська та Маріуполя, від Каховки до Синельникового. Денікін змушений був кинути проти нього найкращі сили. Махновці залишили Північну Таврію, але захопили Катеринослав, який утримували до грудня 1919 р.

5. Поразка білогвардійців

Вересневий наступ Денікіна на Москву поступово втрачав силу. У жовтні радянські війська домоглися істотної переваги над денікінськими військами в живій силі, артилерії та кавалерії

Дипломати Антанти наполягали на об’єднанні зусиль противників радянської Росії. Вони планували узгодити денікінський похід на Москву з наступом на Петроград генерала М. Юденича разом з фінською армією К. Маннергейма та арміями Ю. Пілсудського. Однак Денікін не визнав незалежності Фінляндії, і Маннергейм відмовився від спільного походу. Сили Юденича були надто слабкими, щоб реально загрожувати Петрограду.

Не утворила єдиного фронту з Денікіним і Польща. Пілсудського не задовольняв хід обговорення проблеми східного кордону Польської держави. У разі перемоги Денікіна Польща не могла розраховувати на включення до своїх кордонів українських і білоруських земель. Пілсудський дав зрозуміти радянській стороні, якою є його справжня позиція. У результаті частини Червоної армії, які розміщувалися на польсько-радянській лінії розмежування сил, було кинуто проти Добровольчої армії. Пізніше Денікін скаржився, що Пілсудський вкрав у нього перемогу.

Під Кромами радянські війська майже повністю знищили офіцерські полки Добровольчої армії. У середині листопада Червона армія заволоділа вузловою станцією Касторна. Почався відступ білогвардійців на Ростов, Одесу і Крим.

Реввійськрада РСФРР прийняла рішення про наступ в Україну силами трьох армій: на Правобережну Україну з півночі, щоб припинити просування польських військ; на Маріуполь, щоб блокувати Крим; уздовж чорноморського узбережжя. У січні три армії Л. Троцького зайняли майже всю Україну. 7 лютого 1920 р. кавалерійська бригада під командуванням Г. Котовського вступила в Одесу.

6. Бойові дії на Правобережжі

Війська С. Петлюри не могли чинити опір Червоній армії, і на початку травня уряду УНР довелося евакуюватися в Радзивилів, на територію ЗУНР. Там петлюрівська армія була переформована і поповнена. Скориставшись послабленням радянської влади, С. Петлюра перетнув р. Збруч і на початку червня створив фронт від м. Старокостянтинова до Кам’янця-Подільського.

Через місяць В. Антонову-Овсієнку вдалося припининити наступ петлюрівських військ. Над ними нависла загроза знищення, оскільки територію ЗУНР окупувала Польща. Перехід Галицької армії через Збруч докорінно змінив ситуацію. Щоб не бути затиснутими між двома українськими арміями, радянські війська змушені були зупинити свої війська перед Кам’янцем.

Небезпека зблизила керівників ЗУНР і УНР. Перед двома національними арміями України залишилося два противники – радянські війська та білогвардійська армія. На Правобережжі радянські частини без бою відступили в одеському і київському напрямках.

Хоч українські армії були об’єднані, галицькі командири зберігали певну самостійність. Командуючий УГА М. Тарнавський запропонував наступ на Одесу, маючи на меті встановлення контакту із збройними силами Антанти. С. Петлюра, навпаки, наполягав на поході на Київ. У підсумку вирішили просуватися у двох напрямках одночасно.

А. Денікін, не бажаючи втратити Україну, уповільнив темпи просування на Москву і частину військ відправив на Київ. Проте передові частини українських армій30 серпня 1919 р.першими вступили в столицю. Наступного дня прибули білогвардійські війська, яким вдалося домовитися про відступ військ УГА з Києва. Українська армія відступила до Василькова.

Керівники УНР опинилися між Польщею, яка окупувала західні райони Волині, радянською Росією і денікінцями. Украй безглузда втрата вже здобутої столиці катастрофічно позначилася на моральному і матеріальному становищі збройних сил УНР. Ситуація потребувала обмеження фронтів.

Головний отаман С. Петлюра передав керівництву Росії пропозицію підписати конвенцію про спільну боротьбу з Денікіним. Одночасно він розпочав переговори з Польщею і 1 вересня уклав тимчасове перемир’я. У середині вересня Петлюра підписав з Н. Махном угоду про спільні дії проти Денікіна.

Проте командуючий УГА генерал Тарнавський таємно направив посланців до білогвардійського командування. 6 листопада було укладено угоду про перехід Галицької армії на бік Денікіна. Це означало, що фронт ліквідується. Денікінці розпочали новий наступ, не зустрічаючи опору.

Антирадянські виступи на селі і в армії полегшили окупацію білогвардійцями України. Відновлення поміщицького землеволодіння, реквізиції та податки зумовили сплеск народного руху, який проявлявся у формі партизанської боротьби.

Після втрати Києва Директорія УНР зберігала контроль лише над невеликою частиною Правобережжя. На основній частині України вирувала війна між білогвардійцями і червоноармійцями, а в Східній Галичині – між військами Ю. Пілсудського і Українською галицькою армією.

/Files/images/karti/7 Доба Директорії лип-груд 1919.jpg

/Files/images/karti/7 Укр груд-трав 1920.jpg

Невідома Україна. Трикутник смерті. відеоматеріал

Кiлькiсть переглядiв: 1325

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.