Заняття 6

Інструкція щодо опрацювання теми

1. Ознайомитися з темою та цілями заняття.

2. Запам’ятати або повторити ключові поняття теми.(за необхідністю можна звернутись до глосарію)

3. Уважно прочитати науково-теоретичний зміст заняття.

4. Ознайомитися з комп’ютерною презентацією до заняття

5. Подивитись відеоматеріал.

6. Дати відповіді на практичні завдання та запитання за вивченим матеріалом

7. Дати відповіді на тестові завдання з теми

Тема заняття. Боротьба УНР з більшовиками. Утворення УСРР

З цієї лекції Ти дізнаєшся про встановлення радянської влади в Україні, про поразку основних військових сил Директорії та її подальшу реорганізацію, про утворення українського Раднаркому та комуністичне будівництво.

Після засвоєння змісту теми Ти зможеш:

· визначати хронологічну послідовність подій періоду листопаду 1918 – червня 1919 років;

· правильно застосовувати та пояснювати на прикладах поняття та терміни;

· на основі різних джерел інформації описувати політичні події даного періоду, соціально-економічне становище, повсякденне життя, настрої населення та психологічний клімат у суспільстві за часів утворення УСРР;

· характеризувати внутрішню та зовнішню політику УСРР;

· характеризувати, порівнювати, узагальнювати та критично оцінювати проблеми боротьби України за незалежність;

· визначати причинно-наслідкові зв’язки між подіями, явищами та процесами даного періоду;

· надавати характеристику історичних особистостей: Г. Пятаков, Д. Терпило (отаман Зелений), М. Григор’єв, Ю. Тютюнник, С. Петлюра, Х. Раковський.

Основні терміни і поняття: Реввійськрада; неоголошена війна; отаманщина; продовольча розкладка; воєнний комунізм; реквізиція; продовольча диктатура.

Науково-теоретичні основи

«Виступаючи у березні 1919 р. на засіданні Петроградської Ради, Ленін переконував аудиторію в тому, що на Україні гігантські запаси хліба, які, однак, не вдасться легко взяти без створення відповідного апарату зі зброєю в руках». Литвин В. Історія України

1. Встановлення радянської влади в Україні

У липні 1919 р. у Москві відбувся І з’їзд комуністів України, на якому була створена Комуністична партія (більшовиків) України. З’їзд також сформував Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет (ВЦВРК) на чолі з А. Бубновим.

У «нейтральній зоні» почали формуватися 1-ша і 2-га Українські повстанські дивізії, які озброювалися і контролювалися радянською Росією. Наступ на Україну стримував Брестський мир, умов якого змушена була дотримуватися російська сторона до моменту капітуляції Центральних держав перед Антантою.

11 листопада 1918 р.Всеросійський ЦВК анулював Брест-Литовський мирний договір. Раднарком оголосив, що РСФРР більше не розглядає Україну як самостійну державу. Радянським установам давалася вказівка вважати документи, видані гетьманом або Центральною Радою, недійсними.

З’явилося урядове розпорядження про «підготовку термінової військової допомоги трудящим України».

17 листопада було утворено Реввійськраду, до складу якої увійшли Й. Сталін, Г. П’ятаков, В. Затонський і В. Антонов-Овсієнко. Наприкінці листопада з північно-східних районів України розпочався наступ повстанських військ, підтриманий частинами Червоної армії.

28 листопада в Суджі утворивсяТимчасовий робітничо-селянський уряд України.До його складу увійшли Г. П’ятаков (голова), Артем (Ф. Сергєєв), К. Ворошилов, Е. Квірінг, Ю. Коцюбинський та ін. Уряд заявив, що стає на чолі повсталих мас для встановлення радянської влади в Україні.

Одним з перших кроків Тимчасового робітничо-селянського уряду було створення Червоної армії та Надзвичайної всеукраїнської комісії для боротьби з контрреволюцією, саботажем, спекуляцією та карними вчинками посадових осіб.

У документах уряду підкреслювалося, що організація радянської влади в України почнеться з військово-революційних комітетів та комітетів бідноти.

Основні удари радянських військ спрямовувалися в райони Міллерово, Харкова, Чернігова і Києва. До кінця листопада 2-га повстанська дивізія зайняла Ямпіль, Суджу і Глухів. За підтримки повсталих харківських робітників 3 січня 1919 р. радянські війська, а з ними і Тимчасовий робітничо-селянський уряд України вступили в Харків. Наступного дня було утворено Український фронт під командуванням В. Антонова-Овсієнка.

2. Поразка основних військових сил Директорії

На початку 1919 р. голова уряду УНР В. Чехівський надіслав у Москву кілька телеграм, у яких запитував про причини неоголошеної війни, яку Росія почала вести проти України. У відповідь нарком закордонних справ Г. Чичерін зазначив, що в Україні російських військ немає, а воєнні дії на українській території ведуться між військами Директорії і незалежного радянського уряду України.

В. Чехівський продовжував шукати порозуміння з радянською Росією і надіслав до Москви дипломатичну місію. Українські дипломати повідомили російську сторону, що Директорія погодиться на радянську форму влади в УНР за умови пропорційного представництва в радах як робітничого класу, так і трудового селянства та укладення економічного договору з РСФРР. Одночасно проголошувався принцип нейтралітету України. Натомість радянська Росія мала припинити наступ в Україні і визнати незалежність УНР. Спроба порозумітися з радянською стороною виявилася невдалою. Вторгнення радянських військ в Україну тривало. Прибічники союзу з радянською Росією – В. Чехівський, М. Шаповал та інші зрозуміли неможливість подальшого мирного варіанта розвитку подій. 16 січня Директорія офіційно оголосила війну радянській Росії, Це була друга війна УНР з радянською Росією.

Переформувавшись у Харкові, війська Українського фронту відновили наступ проти військ Директорії у трьох напрямках: на Полтаву, Катеринослав і Донбас. Загальна чисельність військ фронту не перевищувала 11 тис. бійців, але серйозну допомогу їм надавали повстансько-партизанські загони.

Армія УНР складалася головним чином з напівпартизанських загонів на чолі з виборними отаманами. С. Петлюра мав на них обмежений вплив. Напівпартизанські загони, як правило, воювали поблизу рідних домівок.

Однією з перших у Святошині під Києвом «збільшовизувалася» Дніпровська дивізія. Петлюра вивів її за межі столиці і зробив невдалу спробу роззброїти. Послані війська були частково розбиті, а частково приєдналися до повстанців. Бійці за участю селянських депутатів, обраних від сіл прилеглих територій, висунули вимогу передати всю владу радам і націоналізувати великі підприємства. Отаманом дивізії був обраний Зелений (Д. Терпило).

Наприкінці січня збунтувалися частини Задніпровської дивізії, які дислокувалися на величезній території Південної України. Штаб дивізії у складі отаманів М. Григор’єва, Ю. Тютюнника і С. Савицького за наказом керівництва партії лівих есерів вийшов з підпорядкування Директорії і розпочав бойові дії під радянськими гаслами. Про підтримку рад оголосили і загони «батьки» Махна. Підконтрольними С. Петлюрі залишилися Запорізький корпус на чолі з отаманом П. Болбочаном і корпус січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем.

Отамани фактично були правителями контрольованих ними територій: на Поділлі – Шепеля, на Херсонщині – Григор’єва, на Київщині – Зеленого. В Україні панувала атмосфера анархії і сваволі, яку називалиотаманщиною.

Великих масштабів набули єврейські погроми. У містечках Правобережжя та Чернігівщини в результаті погромів десятки тисяч людей залишилися без засобів до існування. С. Петлюра виявився безсилим у намаганні припинити погроми, хоча й виділив певні кошти для потерпілих.

Радянські війська з 12 січня по 5 лютого оволоділи Черніговом, Катеринославом, Кременчуком, Полтавою, всім Донбасом. Одночасно з наступом на харківському напрямку відбувалося просування радянських військ на Київ. Після взяття Чернігова Богунський полк 1-ї повстанської дивізії під командуванням М. Щорса разом з Таращанським полком В. Боженка підійшли до Броварів, де стояла армія Петлюри. Після триденної битви петлюрівці відступили, відкривши шлях на Київ. 5 лютого 1-ша повстанська дивізія вступила в столицю України.

Лише за місяць стратегічна обстановка у східних та південних районах змінилася на користь радянських військ. Армія УНР виявилася нездатною протистояти їхньому натиску. Директорія переїхала до Вінниці.

3. Реорганізація Директорії

Більшість провідних діячів УНР не розглядали Антанту і білогвардійські війська А. Денікіна як союзників, оскільки ті рішуче заперечували існування самостійної України. Проте, опинившись у безвихідному становищі, за відсутності зброї, амуніції і сильної армії, Директорія змушена була розпочати переговори з Антантою. Під час зустрічі в Одесі французьке командування в ультимативній формі зажадало: реорганізації уряду УНР і самої Директорії, вилучення з її складу представників соціалістичних партій, в тому числі В. Винниченка і С. Петлюри; відмови від більшовицької соціально-економічної політики; збільшення армії УНР до 300 тис. та підпорядкування її нарівні з Добровольчою армією Денікіна антантівському командуванню.

У відповідь В. Винниченко вийшов зі складу Директорії і передав свої повноваження С. Петлюрі, який заявив про припинення членства в УСДРП. В. Чехівський подав у відставку, а безпартійний С. Остапенко очолив небільшовицький уряд. Влада в Директорії зосередилася в руках С. Петлюри. Він сподівався знайти порозуміння і допомогу з боку Антанти, але цього не сталося. Переслідувані радянськими військами, загони Петлюри в березні залишили Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка.

4. Утворення українського Раднаркому

На початку 1919 р. постало питання про формування в Україні органів радянської державності.

6 січня Тимчасовий робітничо-селянський уряд ухвалив нову офіційну назву держави: Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) – така назва існувала до 1936 р. У кінці січня X. Раковський реорганізував Тимчасовий уряд з новою назвою – Рада народних комісарів (РНК).

Радянська державність в Україні насаджувалася з Кремля, а не з ініціативи робітників, солдатів і селян. Ради існували в основному в губернських центрах. У невеликих містах і волосних центрах діяли військово-революційні комітети (ревкоми). Саме вони здійснювали так зване «радянське будівництво»: відбір кандидатів у депутати до рад, проведення виборів, створення апарату виконавчих комітетів рад. На селі радянський уряд покладався на призначувані комітети бідноти (комбіди) і часто відмовлявся проводити навіть формальні вибори до сільрад.

Політичних суперників більшовики оголошували контрреволюціонерами і «викорінювали» за допомогою «меча революції» - Надзвичайної комісії (Чека).

У березні 1919 р. у Харкові відбувся III Всеукраїнський з’їзд рад, на якому легітимізували радянську владу в Україні у формі УСРР.10 березняз’їзд прийнявпершу Конституцію УСРР,взявши за основу Конституцію РСФРР 1918 р. Найвища влада в республіці належала Всеукраїнському з’їздові рад, а в період між з’їздами – Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету – ВУЦВК. Головою ВУЦВК став Г. Петровський. З’їзд затвердив склад Раднаркому на чолі з X. Раковським.

У Конституції УСРР зазначалося, що брати участь у виборах до рад і обиратися не можуть: представники міської і сільської буржуазії; службовці; роботодавці, які мали найманих робітників; приватні торгівці, торговельні і комерційні посередники; ченці, духовні служителі церков та релігійних культів; агенти колишньої поліції, окремого корпусу жандармів й охоронних відділів.

В Україні відбулися з’їзди партій лівих есерів. Вони заявили, що підтримують комуністичну програму, і цим зберегли можливість легальної роботи. Українські ліві есери прийняли нову назву партії: комуністів-боротьбистів (за назвою свого центрального друкованого органу – газети «Боротьба»). Одночасно на базі колишньої загальноросійської партії лівих есерів сформувалася партія борбистів (за назвою свого друкованого органу – російськомовної газети «Борьба»). Всі інші партії як «контрреволюційні» у виборах до рад легальної участі брати не могли.

Боротьбисти і борбисти висували лозунг диктатури трудящих класів, а не диктатури пролетаріату і вимагали забезпечити рівні політичні права для пролетаріату і трудящого селянства. Радянська влада не могла контролювати сільську місцевість, і X. Раковський змушений був укласти союз з лівими есерами.

5. Комуністичне будівництво

Більшовики України відразу приступили до комуністичних перетворень, більш відомих під назвою «політики воєнного комунізму».В їхній основі лежала заміна вільного обігу товарів і грошей централізованим розподілом продовольства і промислових товарів серед населення. Протягом кількох місяців були націоналізовані підприємства цукрової промисловості, великі шахти, металургійні та машинобудівні заводи. Загальне керівництво націоналізованою промисловістю здійснював Укрраднаргосп.

14 лютого 1919 р. ВЦВК прийняв декрет про соціалістичне землевпорядкування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства. У ньому проголошувався курс на колективізацію селянських господарств. Дослідним полігоном радянської аграрної політики стала Україна. Уряд X. Раковського активно розпочав реалізацію декрету.

На початку 1919 р. було запроваджено продовольчу розкладку (розподіл). Для кожної губернії, волості, повіту встановлювалася кількість зерна, яку необхідно було здати державі. Місцеве керівництво розподіляло ці завдання «до двору». При його визначенні виходили не з можливостей селянської сім’ї, а з потреб держави у хлібі. Вилучене зерно вважалося «надлишком», який селяни повинні були здати державі.

Від здачі хліба звільнялися господарства, які засівали менше 5 десятин. Практичне здійснення розкладки на місцях покладалося на комбіди, які були утворені в січні 1919 р. Певна кількість зерна, що надходила за розкладкою, залишалася на селі для розподілу між наймитами і бідняками. На допомогу їм з міст надсилалися робітничі продовольчі загони. Щоб перешкодити нелегальній торгівлі хлібом, створювалися загороджувальні загони на залізницях і водних шляхах.

Політика «воєнного комунізму» передбачала: націоналізацію промислових підприємств, у тому числі й дрібних, на яких працювало понад 10 осіб; повну централізацію влади, яка не припускала ніякої господарської самостійності на місцях; заборону торгівлі; заміну торгово-економічних відносин натуральним обміном; введення загальної трудової повинності; мілітаризацію праці; червоний терор.

У березні 1919 р. Вища рада народного господарства РСФСР і Рада народного господарства УСРР уклали угоду про проведення єдиної економічної політики.

1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК прийняв декрет про об’єднання Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму у так званий«воєнно-політичний союз».Згідно з декретом об’єднувалися: 1) військові організації і військове командування; 2) ради народного господарства; 3) залізничне управління і господарство; 4) фінанси; 5) комісаріати праці. Керівництво цими галузями зосереджувалося в руках єдиних колегій.

На Україну було поширено російську грошову систему, а також поставлено питання про пряме входження незалежних національних республік до складу радянської Росії на правах автономії. Проти «автономізації» незалежних республік запротестував X. Раковський. Він запропонував утворити новий орган – Федеративну Раду Республік.

Формально, за радянською Конституцією, Україна вважалася незалежною республікою. Фактично влада належала КП(б)У, яка була складовою частиною РКП(б).

Розгром і розкладення основних військових сил Директорії в кінці 1919 р. різко зменшили значення національно-визвольного руху в політичному житті України.

Невідома Україна. Отаманія. відеоматеріал