Заняття 4

Інструкція щодо опрацювання теми

1. Ознайомитися з темою та цілями заняття.

2. Запам’ятати або повторити ключові поняття теми.(за необхідністю можна звернутись до глосарію)

3. Уважно прочитати науково-теоретичний зміст заняття.

4. Ознайомитися з комп’ютерною презентацією до заняття

5. Подивитись відеоматеріал.

6. Дати відповіді на практичні завдання та запитання за вивченим матеріалом

7. Дати відповіді на тестові завдання з теми

Тема заняття. Директорія УНР

З цієї лекції Ти дізнаєшся про утворення Українського національного союзу, про утворення Директорії, її політику та режим, про інтервенцію Антанти на півдні України.

Після засвоєння змісту теми Ти зможеш:

· визначати хронологічну послідовність подій періоду листопаду 1918 – січня 1919 років;

· правильно застосовувати та пояснювати на прикладах поняття та терміни;

· на основі різних джерел інформації описувати політичні події періоду Директорії, соціально-економічне становище, повсякденне життя, настрої населення та психологічний клімат у суспільстві за часів Директорії УНР;

· характеризувати внутрішню та зовнішню політику Директорії УНР;

· характеризувати, порівнювати, узагальнювати та критично оцінювати проблеми боротьби України за незалежність;

· визначати причинно-наслідкові зв’язки між подіями, явищами та процесами даного періоду;

· надавати характеристику історичних особистостей: С. Петлюра, В. Винниченко, В. Чехівський

Основні терміни і поняття: Директорія; реакція; реставрація ладу; інтервенція.

Науково-теоретичні основи

«Зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва військ Директорії, парад повстанських військ у сто­лиці України - все це поставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлен­ня Української Народної Республіки» - пише істо­рик Я.Грицак.

1. Утворення Українського національного союзу

Практично через місяць після встановлення гетьманського режиму опозиційні сили активізували свою діяльність.

В опозицію до гетьмана став і Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. Через гостру критику гетьманської політики «безоглядної реакції та реставрації старого ладу», яка прозвучала на земському з’їзді, Петлюру ув’язнили.

Одночасно в Києві було утворено Український національно-державний союз. До нього увійшли українські партії соціалістів-федералістів, соціал-самостійників, демократично-хліборобської та трудової об’єднаної Ради залізниць України і Головної ради Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки. У серпні зі складу союзу вийшли демократи-хлібороби (УДХП), а увійшли дві впливові партії – українські соціал-демократи і представники УПСР (центральної течії). Новоутворений блок політичних партій став називатися Українським національним союзом (УНС). Про приєднання до нього оголосили Селянська спілка, Всеукраїнська учительська спілка, Центральний кооперативний комітет та інші організації. Очолив УНС А. Ніковський, якого пізніше змінив В. Винниченко.

Передбачаючикапітуляцію Німеччини, гетьман зробив спробу зблизитися з Українським національним союзом. Почалися переговори щодо програми спільного кабінету міністрів. Але українські партії були незадоволені присутністю у складі кабінету представників ПРОТОФІСу і продовжували готувати повстання.

У Німеччині 3 листопада почалася революція, яка закінчилася зреченням Вільгельма II престолу. 11 листопада було підписано Комп’єнське перемир’я. Перша світова війна закінчилася. Українська Держава опинилася в критичному стані. 13 листопада додалася загроза війни з більшовицькою Росією. РСФРР анулювала Брест-Литовський мирний договір і тим самим відмовилася від визнання України незалежною державою.

2. Утворення Директорії

У ніч на14 листопадав Києві відбулося таємне засідання УНС. На ньому було відхилено ідею відновлення Центральної Ради і створено верховний орган у складі п’яти осіб для керівництва повстанням проти гетьмана – Директорію.Її головою став соціал-демократ В. Винниченко.

Звільнений з в’язниці С. Петлюра терміново прибув до Білої Церкви. Під його командуванням січові стрільці розгромили під Мотовилівкою полк сердюків і офіцерську дружину. Після цього гетьманські війська почали переходити на бік Директорії. Її владу визнала сірожупанна дивізія, яка перебувала на Чернігівщині. Командир полку Запорізької дивізії П. Болбочан перейшов на бік Директорії і захопив Харків. З блискавичною швидкістю Директорія встановлювала контроль над територією України.

У ніч на14 грудняв Києві підняли повстання бойові дружини УНС. До міста увійшли загони січових стрільців. Гетьман Скоропадський зрікся влади: «Я, гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади».

3. Інтервенція Антанти на півдні України

Керівники Антанти знали про критичний стан гетьманської влади в Україні. Прем’єр-міністр Франції Ж. Клемансо дав розпорядження розпочати інтервенцію. Німецька адміністрація отримала вказівку продовжувати охороняти порядок у місцях розташування гарнізонів.

У ніч на 16 листопада флот Антанти увійшов у Чорне море. До кінця грудня в портах від Одеси до Новоросійська висадилися близько 60 тис. вояків, маючи на меті окупацію основної частини України з Києвом і Харковом включно. Проте несподівано для них виявилося, що в Україні з’явилася нова сила – Директорія, під контроль якої потрапила практично вся українська територія. Антанта не бажала визнавати владу Директорії, як не визнавала і владу гетьмана Скоропадського.

Керівники Антанти, підтримуючи білогвардійські війська, дали згоду на організацію Денікіним «південноросійського» уряду в Одесі й призначення військового коменданта. За розпорядженням Петлюри українські війська відійшли з Одеси без бою, хоча перебували в місті з грудня 1918 р.

Поступово інтервенти зайняли чорноморське узбережжя до лінії Тирасполь-Бірзула-Вознесенськ-Миколаїв-Херсон. У переговорах з Директорією командуючий французькими військами дав зрозуміти, що Антанта не зможе визнати УНР.

Директорія опинилася у дуже скрутному становищі: на півночі та північному сході готувалися до вторгнення війська радянської Росії, на заході – на українські землі претендувала відроджена Польща, на південному сході – загрожували білогвардійці, на півдні – білогвардійці, підтримувані Антантою.

За таких умов основну боротьбу з інтервентами взяли на себе більшовики і українські ліві есери. Вони розгорнули в зоні окупації підпільно-партизанські дії. У першій половині березня червоноармійські частини Задніпровської дивізії зайняли Херсон і Миколаїв. 6 квітня 1919 р. радянські війська вступили в Одесу.

4. Режим і політика Директорії

Директорія задумувалася організаторами як перехідний орган до відновлення УНР Центральної Ради. Ці функції вичерпалися у грудні 1918 р. після військового параду та урочистого молебну на Софійській площі у Києві на честь перемоги Директорії.

Проте тяжке міжнародне й внутрішнє становище України, на думку членів Директорії, виключало можливість її саморозпуску. Не було згоди і щодо питань подальшої спільної політики. Паралізувало діяльність Директорії й особисте суперництвом між В. Винниченком і С. Петлюрою.

Реальна влада в країні належала виборним отаманам напівпартизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. Загони добре воювали тільки поблизу своїх домівок, а за несприятливих умов розпорошувалися без бою, із зброєю в руках. На момент падіння гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а через півтора місяця її збройні сили ледве перевищували 20 тис. бійців.

За півтора місяця Директорія втратила вплив на більшій частині України. Її лідер В. Винниченко здійснював надто помірковану політику. Селяни чекали поділу землі, поміщицькі маєтки повинні були підлягати експропріації, але строки й порядок цього не визначалися.

Директорія проголосила відданість інтересам робітничого класу і заявила про необхідність встановлення робітничого контролю у промисловості. Фактично ж страйки придушувалися, робітничі організації політичного характеру заборонялися, профспілки розганялися.

Небачених масштабів набули анархія й сваволя отаманщини, страхітливі наслідки мали єврейські погроми. Десятки тисяч людей в єврейських містечках Правобережжя і Чернігівщини залишилися без засобів до існування або загинули. Винуватці, як правило, залишалися безкарними.

5. Позиція українських партій

За часів Директорії політичні партії практично були усунуті від влади. У січні 1919 р. відбувся з’їзд українських соціал-демократів, на якому розгорілися дискусії щодо майбутньої політичної влади в Україні. В. Винниченко виступив проти організації політичної влади у формі рад. Він вважав, що ради захищають інтереси виключно міського пролетаріату, а тому проголошення України республікою рад спричинить конфронтацію з селянством. Крім того, однаковий з Росією суспільно-політичний лад загрожував Україні втратою суверенітету.

Голова уряду УНР В. Чехівський, навпаки, захищав радянську форму політичної влади і вважав, що слабкість Центральної Ради була зумовлена відсутністю рад на місцях. Він відстоював багатопартійні ради в їх «чистому вигляді», не спотворені диктатурою однієї партії. В. Винниченко і В. Чехівський прагнули порозуміння з Москвою, а С. Петлюра – з Антантою.

Більшість делегатів висловилася проти встановлення диктатури рад, за скликання парламенту і органів місцевого самоврядування на основі загального виборчого права. Прибічники рад заявили, що утворять фракцію незалежників. Петлюра перебував на фронті і не брав участі в роботі з’їзду, але заявив, що підтримає його рішення.

Тоді ж відбулася конференція українських есерів, у підготовці якої активну участь брав М. Грушевський. Конференція заявила, що українська революція з національно-політичної розвинулася в соціальну, а тому влада повинна перейти до рад селянських і робітничих депутатів. Українські есери наполягали на тому, щоб представництво селян в радах було відповідним його кількісному складу. У цьому їхня позиція різко розходилася з позицією більшовиків. УПСР відмовлялася від відповідальності за урядову політику, але дозволила своїм членам входити в урядові органи.

Ліві українські есери (згодом «боротьбисти») разом із соціал-демократами незалежниками вступили у відкриту конфронтацію з Директорією. Вони і в новій політичній ситуації не припинили боротьби селян, цього разу – проти режиму Директорії. Петлюрівці вважали їх небезпечними ворогами.

Під тиском політичних партій наприкінці грудня Директорія висунула пропозицію скликати Конгрес трудового народу України. Його метою була організація влади в суспільстві. Право обирати делегатів надавалося тільки представникам трудящих. Члени Директорії, уряду, керівники політичних партій і корпусу січових стрільців провели в січні в Києві державну нараду, яка мала рекомендувати Трудовому конгресу спільний погляд щодо організації майбутньої влади.

Керівники січових стрільців запропонували замість Директорії утворити військовий тріумвірат у складі С. Петлюри, командира корпусу січових стрільців Є. Коновальця та його заступника А. Мельника. Український соціал-демократ М. Порш обстоював парламентський шлях розвитку і висловився проти диктатури, як пролетаріату, так і військової. Представник есерів М. Шаповал доводив необхідність негайного встановлення в Україні радянської влади. Нарада не прийшла до узгодженого рішення, чим підтвердила зростаючу кризу влади в УНР. В Україні продовжувався процес переходу військ Директорії на позиції більшовизму.

Однією з перших «збільшовизувалася» Дніпровська дивізія, отаманом якої обрали Зеленого (Терпила). Наприкінці січня 1919 р. збунтувалися частини Задніпровської дивізії. За наказом українських лівих есерів штаб дивізії (отаман М. Григор’єв, Ю. Тютюнник і С. Савицький) вийшов з підпорядкування Директорії й розпочав бойові дії проти білогвардійців та військ Антанти на фронті від Бессарабії до Перекопу під радянськими гаслами. Про підтримку рад оголосили загони «батька» Н. Махна, що перебували в районі Гуляйполя. У С. Петлюри залишилися лише Запорізький корпус на чолі з отаманом П. Болбочаном і корпус січових стрільців під командою Є. Коновальця.

23 січня 1919 р.у Київському оперному театрі зібралося близько 400 делегатівТрудового конгресу. Основна їхня частина була представлена контрольованою українськими есерами Селянською спілкою. Але ця партія була роз’єднана на три частини і не могла керувати діями своїх делегатів. Конгрес висловив політичну довіру Директорії, яка в цей час готувалася до евакуації з Києва. Декларації й постанови конгресу вже не мали істотного значення. Конгрес припинив свою роботу.

Лідери української революції не змогли запропонувати соціально-економічну програму реформ, яка влаштувала б основну частину населення і покінчила з отаманщиною. Вони не зуміли подолати розбіжностей поглядів щодо подальшої долі України. Директорія швидко втратила підтримку мас і не змогла протистояти агресії ззовні.

Відроджена УНР була неприємною несподіванкою для сусідів. Антанта не припинила інтервенції, хоча обмежилася лише захопленням чорноморського узбережжя. Обидва російські уряди – і комуністичний, і білогвардійський – готувалися поширити на Україну війну, яку вели між собою. Панівні кола відродженої Польщі претендували на Правобережну Україну.

Невідома Україна.Симон Петлюра. відеоматеріал